Юрій – піхотинець 100-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Цієї зими він разом із двома побратимами 49 днів поспіль утримували позицію в Торецьку на Донеччині. Не маючи прямого зв’язку з родиною, Юрій записував відеощоденник і уявляв, що розмовляє із дружиною та сином.

Цими унікальними документальними свідченнями війни – боєць поділився з Донбас Реалії (Радіо Свобода).

ЩОДЕННИК

Привіт, кохана. Синуля, привіт. Сьогодні 26-те число. У нас була дуже важка ніч. Нашу хату підпалювали тричі. Вона, слава Богу, не спалахнула, але ми в повному спорядженні спали. Хоча яке там спали... Ніх*ра не спали. Якби хата зайнялася – не знаю, що би ми робили, як би ми вибиралися. Бо вночі їхні дрони (військових РФ – ред.) бачать краще, ніж вдень. Проблема в тому, що немає куди бігти. Сусідні хати, якщо не згоріли, то з них ми помітили стрілянину з боку ворога. То, скоріше за все, – там росіяни сидять. Ось так…

«Якщо перший їх побачив – пощастило, встигнеш застрелити»

В найскладніші моменти Юрій постійно згадував про родину. І заспокоював себе знімаючи відео, коли ситуація була більш-менш спокійною.

«Ніби як з дружиною поговорив, на другий день знімаю і згадую – а це ж я тобі розказував. Я, мабуть, таким чином викручувався. Як товариш мені на роботі казав – людина звикає до всього. До цього важко звикнути, але я так себе підтримував», – згадує військовий.

Торецьк, що розташований за 38 кілометрів на північ від окупованого Донецька, перебував на лінії бойового зіткнення з 2014 року, і до літа 2024-го лінія фронту тут майже не змінювалась. Штурмувати безпосередньо саме місто армія РФ почала минулого червня. За рік наступу країна-агресор змогла окупувати більшу частину міста, згідно з мапою проєкту DeepState. Внаслідок активних бойових дій населений пункт майже повністю зруйнований.

ЩОДЕННИК

Я зараз на посту. Чергувати дуже небезпечно. Немає де сховатись. Немає зовсім укриття, все відкрито. Якщо перший їх побачив – пощастило, встигнеш застрелити. Якщо не встиг побачити – капець…

Іноді загарбники підбирались до позиції Юрія на відстань чотирьох метрів. Бої йшли впритул.

В умовах щільної забудови, коли максимальна видимість не більше 15 метрів, вогонь може вестися з будь-якого закутка, понівеченої будівлі, вікна, – пояснює Юрій.

«Ми з побратимами заздалегідь обговорювали – звідки, де, хто може підійти, намагались мінувати ті місця, звідки мали поганий огляд і таким чином себе захищали, – згадує піхотинець. – Обговорювали відразу плани відходу на випадок найгіршого сценарію, де сховатись від обстрілу, готували місця».

ЩОДЕННИК

Юрік щойно підстрелив «освободителя», я його добив. Щойно був відразу скид – уламок пробив двері, пролетів біля голови. Пощастило, бо я ще й без каски...

FPV-дрони, Mavic зі скидами-гранатами, міномети атакували позиції Юрія і його побратимів цілодобово. Почувши характерні звуки, бійці відразу бігли в заздалегідь обговорені укриття. Водночас хтось один мав залишатися біля вікна – чергувати, спостерігати, слухати, щоб противник не підійшов близько.

«Все треба прораховувати. Кожен крок і неодноразово, спілкуватися зі своєю групою, ухвалювати спільні рішення з людьми. В принципі, тієї підготовки, яку ми в навчальному центрі проходили, достатньо. Ну а далі – з першим бойовим виходом, після перших боїв, зі свого досвіду вже починаєш щось для себе розуміти», – зазначає Юрій.

«Там залізна кришка, якщо вони закрилися – то, вважай, поховані живцем»

ЩОДЕННИК

«За териконами там за горами, нас били Градами, били ВОГами»... Отакої, на «гражданкє» слухав цю пісню і не думав, що це на мене чекає… ці терикони. Сьогодні 30 грудня, а ялинка у нас не прикрашена. Ось такі краєвиди тут. «Русский» лежить, нікуди не пішов. Все на місці, все по-старому. Воюємо. Сьогодні зранку був кіпіш. Окупантів наші дронарі розтовкли метрах в 50 від нас. До нас не дійшли, та й слава Богу. Дуже холодно. Я знайшов якусь хутрову жилетку, але все одно холодно. Все, пока-пока. Люблю вас. До зустрічі…

Того дня українські бійці заздалегідь помітили рух противника, але дістати його зі своєї позиції не могли, та й сильно світити своє місцеперебування зайвий раз не хотіли. Тож викликали через рацію FPV-дрони.

«Намагались так вести вогонь, щоб нас чим довше не помітили. Прилетіли наші дронарі, відпрацювали, знищили ворога. Постійно таким чином нам допомагали. Постійно попереджали, якщо був рух противника в наш бік, щоб ми встигли зайняти кожен свій сектор і вести бій», – розповідає Юрій.

ЩОДЕННИК

Привіт, я на своїй позиції. Навіть не знаю, який точно сьогодні день. Може, п’ятнадцятий? Загубився. Вчора була дуже важка доба – росіяни лізли, було страшно. Ось лежить дуже «хороший русский» – ми його прикрили шифером. Там ще один є – звідси не видно. Вчора забігли в літню кухню два ворожих солдати. Ми їх не могли викурити звідти – викликали три FPV. Там був погріб – ми планували самі там під час обстрілів ховатися. Але туди забігли росіяни і наші FPV завалили ту кухню. Вони, видно, були в погребі. Там залізна кришка, якщо вони закрилися – то, вважай, поховані живцем. Правда, там їжа є і вода. Але вони звідти вже не вилізуть.

Після чергового бою Юрій з побратимами взяли у вбитих військових РФ рації, прослуховували перемовини у прямому ефірі і доповідали про пересування противника керівництву.

«Біля нас працював кулемет суміжників, там була їх позиція. І от ми чуємо по рації, як командир росіян говорить черговій штурмовій групі: «В тому місці працює снайпер і кулемет. Там дуже багато наших 200-тих, то ви те місце обережно переповзайте». Тобто вони про таку ділянку знають і все одно туди лізуть. Кожен день. Так що той кулемет не остигає. Багато їх», – констатує Юрій.

«Будь-яку пару, яка виділялася, було добре видно – вікон же немає»

ЩОДЕННИК

Цей собака кожен день приходить на сніданок і на вечерю. Напевно, смачний цей мертвий росіянин. Треба його забрати з дороги, та ніяк не виходить. Дрони не дають.

Попри сильний холод, розпалити багаття навіть для того, щоб нагріти їжу, каже піхотинець, не було можливості.

«Будь-яка пару, яка виділялася, було добре видно – вікон же немає. То чимало бродячих собак, різних тварин приходили, коли відчували запах їжі. Дряпали двері, крутились біля хати. Це все могло на нас навести ворожі дрони», – згадує Юрій.

ЩОДЕННИК

Біля тієї згорілої хати, де ми були – три погреби. То попри небезпеку, бігав туди вчора. Там повно води, закруток всіляких домашніх, квасоля в томаті. Тушонку ми звідти забрали. Юра лазив в інший погріб – там банки позапікалися, які крайні від вогню. Але наче вибрав щось – салати, огірки та банку сала. Я зайшов в третій – там вода, заварка, олії повно, але олія… нема що з неї робити.

«Я як з позицій повертаюсь – від мене нічого не залишається, – сміється Юрій. – В мені й так ваги небагато, а там капітально втрачаю. Але медики відновлюють, роблять все, що потрібно. Реабілітація, ставлять крапельниці, якщо якісь проблеми зі здоров'ям – лікують, все нормально».

Їжу, яку вдавалось знайти, розігрівали в духовці розбитої пічки, на решітці від холодильника. Під решітку клали імпровізовані свічки, зроблені з парафіну, спонжів та залиті керосином. Сажа від такого нагріву потрапляла в їжу, але виходу не було – зазначає військовий.

ЩОДЕННИК

Сьогодні зранку прокинулися… такий сильний туман… Знову залізли в погреби, набрали води. Знайшли новий погріб. Там ще з літа солдат ворожий мертвий лежав. Жахливе видовище. Він розклався вже. Документів в нього не було. Телефон Samsung старенький, рація, автомат, магазини. Автомат я не брав – лишив там. Якщо візьму, то нам треба буде його перти з собою, а в нас і так вже на трьох чотири автомати...

У сильний мороз зігрітися було неможливо, згадує Юрій. З дронів бійцям скидали хімічні устілки для взуття, тож хоча б ноги вдалося не обморозити.

«Шкарпетки сушили прямо на собі, устілки для взуття засовували ближче до тіла, змінне взуття взували, і так через добу міняли все. Мокре дістав, засунув ближче до тіла, власним теплом їх висушив і наступної доби змінився. Прати, звісно, не було можливості, тож всі 49 діб виходили зі становища», – пояснює Юрій.

«Все одно що на дворі спимо. Нестерпний холод…»

ЩОДЕННИК

Привіт, кохана. Синуля, привіт. Сьогодні 29-те, ні… 28 число. 49 днів, як ми на позиції. І десь днів 15, як ми цілодобово в цій розбитій хаті. Все одно що на дворі спимо. Нестерпний холод…

В умовах, коли тривалий час прямого зв’язку з родиною немає, бійці через рацію просили командування передати рідним, що вони живі-здорові. Хоча Юрій подібними проханнями не зловживав.

«Лише один раз на Новий рік я попросив, щоб дружину від мене привітали з прийдешнім. Бо коли твоїх побратимів в цей момент штурмують, і ти чуєш в ефірі, що в них є загиблі і поранені, постійна колотнеча, то виходити на рацію з такими проханнями... Ну, особисто я не буду часто про таке просити. Бо у хлопців тяжкі бої йдуть, а я тут буду просити типу: «зателефонуйте дружині». Але як мене поміняли – я всі ці відео, що знімав, відправив дружині, і вона то все передивлялась», – посміхається військовий.

ЩОДЕННИК

В 100 метрах від нас інша наша позиція. Хлопці всі хворі. В одного – запалення легень, в іншого – підшлункова. І їх теж не евакуюють. Не мають як. Кожен день обіцяють, але ми вже звикли до цих обіцянок. Вже не чекаємо. Але їжею, водою запаслися… і спальник. Найголовніше – ще один спальник з погреба притягли. То хоч будемо в спальниках спати. Все, люблю вас. Сумую за вами. Пока-пока…

Командування бригади намагається якомога швидше вивозити з позицій поранених бійців. Але в умовах, коли FPV-дрони знищують все, що рухається, в радіусі 15 кілометрів від лінії фронту – зробити це неймовірно важко.

«Ми і інші бійці постійно питали командирів – коли евакуація? Наш комбат нам відповідав так: «Хлопці, потерпіть ще трохи. Най ви довше посидите, але я вас виведу живими». Бо потрібна зручна погода, щоб FPV по нас не відпрацювали, і шляхи відходу треба розмінувати. І це все має збігтися. Бо воно як відбувається? За одну ніч розмінували одну частину дороги, наступної – другу частину. Поки другу розміновують, вже замінували знов першу частину. Важко це. В першу чергу забирають поранених. Багато їх вивезли. Я коли зі своїми виходив – нас чимало набилось в машину. Ну, виїхали, слава Богу. Хлопці всі вижили».

ЩОДЕННИК

«Евак» не намічається найближчим часом. Заїжджала пару днів тому машина – евакуювала хлопців. Підірвалися. Спочатку зламалися, ледве завелися, всіх не забрали – місця не вистачило. Другу ходку робили – підірвалися. Екіпаж поранений. Перебігли на нашу найближчу позицію, дрон перевів, а броньовик розбомбили, спалили…

Аби вижити в таких надважких умовах, наголошує Юрій, людина має бути в першу чергу психологічно підготовленою, налаштованою: «Постійно стрес, постійно в напруженні. Спиш по декілька годин на добу, якщо пощастить. Я навіть не розумію, як ми тримались. Часто виручає гумор. Зі мною був побратим, жартун, який мене з іншим бійцем постійно підтримував. Він завжди казав: «все буде нормально, пацани, тримаємось, ми вийдемо звідси, викрутимось». І воно так і сталось. Треба постійно вірити в себе і в побратимів, які поруч, вірити в те, що все закінчиться добре».

Юрій і зараз стоїть на захисті України – разом із побратимами з 100-ї ОМБр вони тримають оборону на Торецькому напрямку.