Діти бавляться серед руїн розбитого в боях із російською армією мосту. Солдат у стабпункті, який відмовляється від дзвінка рідним. Селяни, які повертаються до своїх знищених будинків після деокупації. Це – сцени із нового документального фільму «Мілітантропос», світова прем’єра якого відбулася на 78-му Каннському кінофестивалі, а українська – на 22-му міжнародному фестивалі документального кіно про права людей Docudays UA.
На останньому стрічка здобула приз від журі Спілки кінокритиків України із формулюванням: «За поліфонію голосів, що з елегантністю, стилем та могутніми візуальними метафорами створюють портрет народу, який виштовхнули із зони комфорту. Але він не впав у трагізм і забажав повернути відібране».
Слово «Мілітантропос» утворене авторами стрічки із двох: латинського milit – воїн та грецького antropos – людина, та означає «сутність, якої набуває людина під час війни». «Цей граничний досвід вимагає постійної індивідуальної та колективної трансформації. Тому в ситуації потрясіння мілітантропос обирає війну як єдину можливість, аби продовжувати існувати», – зазначається в описі фільму.
Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) спитали у співрежисерки фільму Аліни Горлової, про який «вибір війни» йдеться, як змінилися українці під час війни та як стрічку сприйняли на найпрестижнішому світовому кінофестивалі у Каннах.
– Це фільм про те, як ми всі змінилися під час війни. Я правильно зрозумів посил?
– Як ми змінилися, як змінила нас війна, як війна стала якоюсь буденністю, частиною нашого життя. Але разом із тим у фільмі видно, що деякі речі залишилися все одно незмінними, незважаючи на ці страшні обставини.
– У мене моторошне відчуття після перегляду залишилося – ви цього добивалися?
Ми навпаки хотіли показати більше світла в нашому фільмі
– Взагалі ні. Ми навпаки хотіли показати більше світла в нашому фільмі. За це відповідають декілька сцен. Звісно, не можна сказати, що наш фільм вселяє надію чи щось таке. Але ми хотіли зафіксувати в цьому фільмі певну вітальність наших людей, нас, яка все одно зберігається.
Це сцени з дітьми, які на галявині їдять полуничку, або черешні на зруйнованому мосту. Сцени з піснями на вокзалі, де люди слухають колядки. Або в кінці, де люди проводжають одного з героїв на війну, а він каже: «поплакали – можна й потанцювати». Це для мене одна з головних фраз у фільмі.
Тому мені не хотілося, щоб у людей було відчуття пригніченості, але разом із тим ми розуміємо, що деякі сцени можуть ретравматизувати нас. Однак все ж таки хотілося, щоб в кінці було певне відчуття драйву від фільму.
– Можливо, це через те, що я сам – вже людина війни і в цьому контексті постійно перебуваю.
– Це взагалі дуже велике питання, яке кіно про війну треба дивитися нам, українцям, які безпосередньо в цьому живуть. Але якщо говорити більше про процес створення фільму, як ми його робили, то в цьому є певний замисел.
Коли відбувається психологічна травма, дуже важливо відновити наратив того, що сталося
Коли ми починали знімати цей фільм, ми взагалі не думали, що ми його знімаємо. Тому що ми почали це робити просто в перші години повномасштабного вторгнення.
Наша команда – а ми давно працюємо разом (йдеться про кінопродакшн TABOR, разом із Аліною Горловою над стрічкою працювали Єлизавета Сміт та Семен Мозговий - ред.) – якось не зговорюючись почала робити це там, де перебувала. Частина команда в Києві, частина в центральній Україні.
Ми продовжили знімати, навіть коли деокупували Київщину (квітень 2022 року – ред.) і далі, далі, далі. Ми домовилися, що робимо фільм колективний. Так, як він почався колективно, так ми його і продовжуємо робити.
Десь через шість місяців ми виїхали за Київ і почали передивлятися все, що зняли. І почали працювати над концепцією, що це взагалі може бути. Так народилася ідея трилогії. Перша частина – це як війна змінює людину, це «Мілітантропос». Друга частина – це те, як війна змінює відчуття і сприйняття смерті. І третя – як війна змінює час і простір і впливає на інші країни, а не тільки на Україну.
Найбільше, що нас відрізняє, мабуть, від решти світу – це те, що ми розуміємо крихкість цього життя
Мені здалося, що нам як кінематографістам, митцям, людям, які працюють з цією темою в Україні, і українцям, нам важливо відбудувати наратив того, що сталося з нами від самого початку.
Тому що ми розуміємо, що в нас у багатьох людей травма. І коли відбувається травма психологічна, психічна, дуже важливо відновити наратив того, що сталося. Тому в мене в голові була ідея того, що ми таким чином відновлюємо наратив і намагаємося концептуалізувати це для нас всіх, для українців. Щоб воно набуло форми того, що з нами відбулося – від самого початку і до сьогодення.
Фільм так і побудований, що на початку в нас є певний набір цих травматичних подій, далі він більш струнко вибудовується і вже до кінця набуває якоїсь цілісної форми. Це такий фільм-процес, намагання осмислити, що з нами відбулося.
– Це як терапія?
– Так, звісно. Це можливість і поплакати, і посміятися, це можливість подивитися на нас зі сторони, подивитися на те, що життя триває, як би банально це не звучало.
Дивіться ФОТО: Боно на червоній доріжці Канн разом з українськими військовими презентував фільм Stories of Surrender
– Ви як режисерка глибше дивитеся на ці речі, на відміну від решти людей, які живуть в процесі – як українців змінила війна?
– Це суперпитання, дуже довго шукала на нього відповідь. Найбільше, що нас змінило, мені здається, – це відчуття смерті, яке з нами щодня. Найбільше, що нас відрізняє, мабуть, від решти світу – це те, що ми розуміємо крихкість цього життя. Ми лягаємо у ліжко і ми знаємо, що можемо не прокинутися. І це усвідомлення – воно змінює людину.
Я по собі, по своїх знайомих, по своїх родичах, по багатьох людях помічаю, що завдяки цьому ти більше помічаєш красу, більше починаєш цінувати якісь незначні моменти, які тобі раніше здавалися неважливими і прохідними. От цей смак життя, якщо його можна так назвати, і відчуття життя – мені здається, вони стали гострішими в цих обставинах.
Звісно, ми не можемо порівнювати це з військовими, які безпосередньо на лінії фронту, але разом з тим воно у чомусь схоже.
Плюс, тут теж така є певна зміна, яка полягає в тому, що всім нам довелося зробити вибір в умовах, які ми не обирали. І це історія, беззаперечно, про тих людей, які залишилися в Україні. І які продовжують тут жити.
– Як фільм в Каннах прийняли? Цей український досвід – я думав про це, це важко усвідомити, ти в цьому перебуваєш – але він унікальний в Європі: більше трьох років повномасштабної війни.
Вітальність українців залишилася незмінна під час війни
– Були повні зали. Фільм дуже тепло прийняла критика, дуже. На IndieWire(сайт для кінопрофесіоналів та кінокритиків із фокусом на незалежне кіно – ред.), це один з найголовніших ресурсів, у нас оцінка A – найвища. Це американський ресурс, і дистриб'ютори дуже зважають на це медіа. Це відкриває нам дуже хороші перспективи, щоб показувати цей фільм в Штатах.
Я не бачила відверто якихось поганих статей, які вийшли під час Канн – вони всі були дуже хороші. Можливо, пара, звісно, як завжди. Цей фільм не може подобатися всім. У нас були дуже довгі овації, фільм прийняли надзвичайно тепло, чесно, я навіть не очікувала.
І самі Канни дуже змінилися. Ми були там в травні 2022 року з нашим фільмом «Бачення метелика» (режисера Максима Наконечного з Tabor Production – ред.) в програмі «Особливий погляд». І ми відчули велику різницю, тому що нас уже не питали про Росію, нас уже не питали про росіян, нас уже не питали про російську культуру. Не було якихось провокативних інтерв'ю. Більше було про наш досвід, була щира зацікавленість в тому, як це відбувається у нас.
– На початку розмови ви сказали, що дещо лишилося незмінним в українцях під час війни. Що саме?
– Ми намагаємося показати цю вітальність українців, мені здається, що вона залишилася незмінна. Ми дуже багато показуємо людей, які повертаються до сіл – це невипадково, тому що нас дійсно це зачарувало. Ми дуже багато подорожували по деокупованих територіях. І ми помітили, що в нас є декілька сцен людей, які пораються в землі, відбудовують свої будинки. І це якраз любов до землі, вона залишилася незмінна в українців. Вони повертаються навіть у зруйновані будинки.
Також те, що залишилося незмінним – це любов. І в кінці [фільму] ці епізоди, коли дівчина проводжає свого хлопця на війну. І потім люди, які прийшли один з одним на вокзал, на перон – це те, що залишилося незмінним, ця емоційна прив'язаність один до одного.
– Де і коли «Мілітантропос» можна буде подивитися в Україні?
– У нас буде серія спецпоказів. Ми не будемо, скоріш за все, виходити в прокат або будемо виходити в обмежений. Ми розуміємо, що наша аудиторія обмежена для цього фільму. Ми не розраховуємо на якесь широке охоплення цим фільмом.
Це буде трохи пізніше, коли настане час для цього. У Києві буде, в Харкові, ми хочемо в Запоріжжі зробити показ, у Львові, звісно. Ще в нас є бажання зробити показ у Краматорську для військових, для наших героїв і взагалі для всіх, хто захоче прийти в цьому місті.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:
Поділіться з нами своїм відгуком про статтю: на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви живете на окупованій території – пропонуйте теми, діліться міркуваннями через анонімну форму donbass.realii.info. Донбас Реалії працюють для аудиторії по обидва боки лінії фронту.
Форум